УКР
  • Головна
  • Факти
  • Проекти
  • Відео
  • Онлайн
УКР

Сестра на мене війною

0 0 - 0 0

Cестра на мене – війною

Прикро все це згадувати. Але завдяки їй нинi я опинився на межi виселення з власної батькiвської хати.

Спочатку все було гаразд. На правi спiльної власностi я з сестрою роздiляв будинок. А якось, несподiвано вона заявила свої права на всю хату, бо одну його половину отримала за заповiтом, а другу — начебто їй подарувада мама. За рiшенням суду я вiдстояв свою половину хати, посмертна психiатрична експертиза довела, що мама не усвiдомлювала своїх дiй, коли пiдписувала договiр дарування. Та сестру й цей аргумент не зупинив. Вона звертається в суд, щоб переглянули справу за так званими “ново виявленими обставинами”, про якi дiзналася з консультацiї харківських лiкарiв.

Я теж не сиджу на мiсцi, звертаюсь в прокуратуру i отримав вiдповiдь. Виявляється, що наданий двома лiкарями висновок не пiдмiняє судово-психiатричну експертизу. Виходить, мене безпiдставно позбавили права на свою половину будинку?!!! Чому ж тепер суд не бере до уваги цiєї обставини. Сестра подала позов з вимогою зняти мене та мою сiм’ю з реєстрацiї та виселити. Невже суд задовiльнить її вимогу, так i не розiбравшись у всьому?

Ось так, якщо говорити коротко. Та насправдi все в цiй історії набагато складнiше.

…То був 2003-й рiк. У мами почалися проблеми зi здоров’ям. Спочатку вона лежала в лiкарнi, потiм лiкувалася дома. А тодi виникає ситуацiя, коли дома їй почали заважати я, моя дитина, дружина (ми жили троє). Мама починає ставитись до нас вороже. Каже, що ми хочемо її отруїти, що не маємо права користуватися газовою колонкою, варити собi їсти. Малiй тодi був рiк. То дитина навiть не могла спокiйно ходити по хатi. Мовляв, хворі материнi ноги могла зачепити. Що трапилось? Вона ж так тiшилася внучкою.

Розплата за мамину любов

Проходить час, з кожним днем життя стає нестерпним, в хатi – справжнє пекло. I ось я дiзнаюся, в чому справа. Поки я був на роботi, а дружина йшла з малою гуляти – сестра налаштовувала матiр проти мене. Вона i її старший син робили все для того, аби пересварити нас з мамою. Тiльки я приходив до хати – будь-яка ситуацiя (чи я сказав, що хочу пiдiгрiти їсти, чи – що треба малу скупати) закiнчувалася викликом дiльничного. Мама брала телефонну слухавку i дзвонила в мiлiцiю. Казала, що її хочуть бити… Приїжджала мiлiцiя. Деякий час це продовжувалося. Врештi-решт правоохоронцi вiдмовились виїжджати на цi виклики.

А сестра… Та була цiлим свiтом невдоволена. Пiдростало двоє синiв, а в неї нiколи не було на них часу. То там затрималась, то – там. А я жив з батьками, допомагав їм в усьому. Ну i… племiнникiв тягнув. Але до певного часу, доки не з’явилася своя сiм’я. Коли одружився — пояснив мамi, що бiльше не зможу. Хлопцi пiдростають – Орися повинна придiляти їм увагу. Як не як, це ж її сiм’я. А бiльше так не може тривати: рано пiшла – ввечерi прийшла. З дiтьми треба було сидiти, нагодувати, уроки зробити, покупати. Я готував їсти, мама їм прала, прасувала. Уроки треба було вивчити — я сiдав. А потiм в мене почалося своє життя.

Деякий час ми з дружиною винаймати квартиру. А згодом мама запропонувала нам жити з нею. Звiсно, сестра була не в захватi вiд маминого рiшення. Ходила, провокувала конфлiкти. Дружина саме вагiтна була. I ми вибралися.

Народилася у нас донька. Я вiдвiз маму до пологового, щоб побачила. Ми ще трохи пожили в дружини. А потiм мама запропонувала повернутися до неї, бо хоче бавити внучку. Були такi моменти, що вона нас вiдганяла, сама колисала. А потiм знову почалося…

Але то не мама винна, а її хвороба i тi добрi люди, якi вже заздалегiдь планували всi тi справи. Не раз мама менi в хатi розповiдала, як Орисинi подруги намовляли її, щоб пожалiла доньку, бо вона сама, бiдна, з двома дiтьми, щоб хату на неї записала. Сама Орися заявляє, що дуже багато уваги мати придiляла менi. Я ж не знаю, чи то була заздрiсть, чи ще щось.

Виселити? За що?

Отож, мiлiцiя вiдмовляється їздити до нас. Бо приїжджає – хлоп нормальний, жiнка нормальна, мала дитина щось воркоче. Тодi викликають мене в прокуратуру. Я приходжу i бачу лист за підписом матерi (щоправда, не писаний її рукою, а друкований) зi скаргами про те, що я такий-сякий й проханням виселити з хати.

Прокуратура вiдписала, мiлiцiя розiбралась – маю право на життя, живу далi. Тодi аналогiчний лист до мiського голови з просьбою виселити з хати. Але ж знову нема пiдстав.

Вiйна триває. Якось ми пiшли з жiнкою до її батькiв. Вертаємось до хати – вхiднi дверi зачиненi зсередини. Надворi осiнь, а ми не можемо до хати втрапити. Йду, стукаю у вiкно материної кімнати – i чую “забирайся, йди геть звiдси”. Ми просили, просили — нiчого не виходить. Тодi вже я мусив викликати мiлiцiю.

А далi починається та сама процедура. Мати дзвонить до мене на роботу (а я працюю лiкарем), каже, що я поганий син, що її б’ю, спокiйно жити не даю, вiку вкорочую. Тодi менi було 45. Але люди знали мене, i знали мою маму.

Може, рiк перед тим до неї практично щодня приїжджала швидка. Бо стрибав тиск, через полiартрит сильно болiли суглоби, були запаморочення. Кiлька разiв вона навiть падала серед хати. Мамi йшов 86-й рiк. Її стан з кожним днем погiршувався. А через рiк я вже зовсiм її не впiзнав.

Тодi звернувся за допомогою до лiкаря, в якого вона лiкувалася. Просив, щоб поговорив з мамою. Вiн погодився. Та вона навiть не вiдкрила йому дверi, говорила через вiкно “хто ви такий?”, “чого вiд мене хочете”, “який ви лiкар”, “ви хочете мене отруїти”.

Тодi йду за допомогою до депутата. Приходжу, описую в заявi ситуацiю. Вiн прийшов з дiльничним, поспiлкувався з мамою, щоб зрозумiти, що насправдi вiдбувається. А згодом зробив свої висновки i давав свiдчення на судi. Також свiдчили мамин лiкар, сусiди, дiльничний. Згодом маму обстежив психiатр. Але колотнеча продовжувалась.

Маму пiд замок, а сама – за порядок

Щоразу, коли ми поверталися додому, мати брала трубу від порохотяга i ходила стукала нею то в своїй кiмнатi, то в сiнях. А одного разу приходимо – тихо, навiть незвично, наче святi хату перелетiли. Мене охопив страх. Що ж робиться? Може мамi зле, чи, не дай Боже, померла. Тодi я взяв лiхтарик, вийшов ввечерi на вулицю, засвiтив – нема її в кiмнатi. Думаю, може, пiшла через двiр до сестри, на сусiдню половину. Як виявилось, поки ми з дружиною були на роботi – сестра забрала матiр до себе під ключ.

На рiздвянi свята прийшла забрати мамин одяг. “Дай, – каже, – лахи, бо мама помирає”. Тодi я разом з нею йду на ту половину хати. Дивлюся, а мама вже при смертi. Я викликав швидку. Приїхали, помiряли тиск. “Ми, – кажуть, – вже нiчим їй не допоможемо”. Тиск падав, мама вiдходила на той свiт. Я вийшов, щоб сказати дружинi. Повертаюсь, а дверi вже зачиненi. Стукаю у вiкно, прошусь, щоб впустили попрощатися. А у вiкнi з’являється та панi (вже не можу називати її сестрою) i посилає мене чим подалi. Четверта ранку – стукають у вiкно, “вже померла”.

Мами я не бачив, вiдколи сестра забрала її до себе. Вона постiйно, бiдолашна, була в хатi пiд ключем. I там робилися свої справи: в жовтнi вони викликали державного нотарiуса. Та посвiдчила договiр дарування. Чому ж мати сама не з’явилася до нотарiуса. Бо, кажуть, зламала ногу. Коли перевiрили всi журнали, з’ясувалося, що нiякого виклику хiрурга не було. Начебто вони користувалися послугами приватного хiрурга. А що вiн може зробити дома, без рентгену?

На поминках зiбралась родина. Люди говорили зi сестрою, мовляв за що вона так зi мною. Я ж її рiдний брат, який тут родився, i так само, як i вона, тут вирiс, i має право жити, казали що я маю сiм’ю i нехай вона дасть менi спокiй . А вона далi за своє: “Я буду робити порядок. В мене теж є дiти..”.

Побожна. А таке витворяє!

Коли сестра забрала матiр до себе, то й кiмнату її, де розпалюється пiч, закрила на ключ. Надворi вересень-початок жовтня, ночi холоднi. Я просив, щоб запалила, за стiною ж мала

дитина. Та нiхто нiчого. На вулицi 5 градусiв морозу. Кому жалiтись? Мiлiцiя не реагує, мiський голова та прокуратура – те саме. “Це ваш внутрiшнiй конфлiкт”, – кажуть. А моя сестра – побожна особа, ходить до церкви, спiває в церковному хорi. Тодi я вирiшив пiти до священика тiєї церкви. Може хоч вiн її напоумить? Отець, дякувати Богу, вплинув. Нарештi розпалила, якось регулювала тепло.

Та це не найгiрше, що вона задумала. Якось приходять до мене сусiди i кажуть: “Чоловiче, роби щось, бо вона подає тебе на виселення”. Що ж тодi менi залишається? Беру адвоката, оформляємо з ним документи, суд накладає арешт на будинок. Починається судова тяганина.

Мiсцина сподобалась баптистам

На той час сестра була знайома з людьми, якi належать до євангельських християн-баптистiв. Це мама i її син, громадянин Нiмеччини. У нашому мiстi вони займаються будiвельним бiзнесом. Знаходять людей, на яких можна легко вплинути, i з допомогою приватних нотарiусiв що хочуть, те й роблять. Ось так вони знайшли i мою сестру. Вона продала їм свою половину будинку разом iз земельною дiлянкою.

Не зрозумiлим, наприклад, залишається ще один факт. Якщо мама подарувала їй свою частину будинку, навiщо ж вона за три тижні до її смертi купує в мами земельну дiлянку для обслуговування житлового будинку за 24 тисячi гривень. Можете собi уявити. Маму вже обкладали подушками в лiжку, бо не могла самостiйно сидiти, а їй ще потрiбнi були тi грошi?

Та я вiдсудив цю дiлянку. I на тому начебто все закiнчилося. Ми з полегшенням зiтхнули. Подiлили подвiр’я. То – ваше, а то – наше. Комунальнi послуги окремi. Моїй половинi хати присвоїли перший номер, їхнiй – другий. Все стало на свої мiсця. Рiк затишшя. I ось в нашiй iсторiї з’являються новi герої.

Будiвництво?! Ви про що?

Звичайний робочий день. Я веду прийом в полiклiнiцi. Вiдчиняє дверi якась жiнка “Я до вас, Олег Володимирович”. “Роздягайтесь, сiдайте”, – кажу. Але то була не пацiєнтка, а Наталя Пилипiвна, яка зазiхнула на моє помешкання. Тодi вона настирливо просила, щоб я поїхав з нею до нотарiуса, пiдписати спiльну угоду на будiвництво. Яке будiвництво?!!! Ця новина була для мене як грiм серед ясного неба. Я сказав, що нiчого не підписуватиму i попросив її звiльнити кабiнет.

Приходжу додому, а дружина розповiдає, що був у нас якийсь чоловiк, оглядав земельну дiлянку, цiкавився, чи продаємо. Через кiлька днiв з’являються вже двоє. Один з них представився сином тої панi. Починають диктувати свої умови, в хiд iдуть погрози. Двiчi один з них приходив до нас, казав, що йому дозволили тут будуватися, махав перед очима паперами. А коли вони побачили, що нiчого вiд мене не доб’ються – почали залякувати батькiв моєї дружини. До них ходило вже троє: мати забудовника, вiн i його прораб, просили, щоб вони вплинули на мене, їхнього зятя. “Ми собi з ним раду дамо, — казали стареньким. – суди i адвокати для нас – не проблема, у нас є грошi, ми тут все купимо”.

Хлоп каже, що має на все дозволи. Що робиться? Подаю разом

з адвокатом запит в мiськраду. Їхня вiдповiдь мене просто приголомшила. Виявляється, мiськрада справдi надає дозвiл на будiвництво за моєю адресою проживання. На якiй пiдставi? Знову приголомшлива новина – забудовник придбав земельну ділянку в моєї сестри. Навiщо йому дiлянка з моїм помешканням? I знову шок – у договорi купiвлi-продажу сестра як продавець землі стверджує, що на нiй немає жодного нерухомого майна. А як же моя частина будинку?

Та, схоже, нинi це нiкого не хвилює. В забудовника вже є проект багатоповерхiвки. А мiй будинок вони пропонують розрiзати навпiл. Якщо так зроблять – вiн завалиться! Це ж стара будова, 1900 року, без фундаменту, зi спiльною стiною й комунiкацiями. Та кого це цiкавить? Курорт, центр мiста. Все куплено. Нi про якi технiчнi норми й мови не може бути.

Пропонували менi iнший варiант – квартиру в новобудовi. Та я нiколи на це не згодився б. Пiвстолiття прожити в своїй хатi i потiм з вiкна виглядати на тротуар?! Що це за життя: стiни, телевiзор i балкон. А так вийдеш рано в сад, коло тебе собака бiгає, там якась пташка спiває, десь щось цвiркоче, вже зелень посходила, смородина починає бруньки розпускати, ще трохи – i зацвiтуть вишнi. А чому все це я маю вiддавати тобi, хлопе. Бо ти хочеш збагатитися. Побудувати будинок, продати квартири, внизу поставити магазини, зняти копiйку i пiти далi.

Не треба менi їхньої квартири. Вони як тепер будують: облицьовують фасад, зводять коробку, вставляють вiкна та вхiднi дверi. Решту — сам доробляй. I за те я мав би вiддати чотири сотки землi i будинок. Це не вкладається в жожнi норми. Менi теж дозволили будуватися. Щоправда зараз я не маю такої змоги. Але в мене росте дитина — їй залишиться. Може знайдеться зять, який буде в тому зацiкавлений. Або я пiзнiше почну. А їздити до стареньких погрожувати i казати, щоб вплинули на мене – це вже кримiналом пахне.

Та, схоже, їх це не лякає. Вони вже купили i суд, i лiкарiв, i адвоката, й тепер роблять, що хочуть. А суд – то одного не бере до уваги, то iншого. Така корупцiя. Нiде правди не знайдеш. Всi на тебе дивляться як через скло, а роблять по-своєму.

Я вже двiчi звертався за допомогою до їхнього просвiтера (особисто та через газету). У вiдкритому листi пояснив, чому виникла така ситуацiя: Наталiя Пилипiвна пiдмовила сестру, щоб та подарувала її синовi свою половину хати. А тепер мiж ними встановилися тiснi стосунки, щоб сфальсифiкувати факти та через суд виселити мене з сiм’єю й заволодiти присадибною дiлянкою для побудови багатоповерхiвки.

Та вiн мовчить. I його паства мовчить.

А сестра. Я не тримаю образи на неї. Бо не я суддя в тому свiтi. Рано чи пiзно, але кожен вiдповiдатиме перед Господом за свої вчинки. I я не iдеал. Але як би тяжко не було, що в житті не сталося б – у мене ще знайдуться сили все це пережити. А от її шкода. Бо через необдуманi дiї сама постраждала – подарувала їм хату. Тож тепер в будь-який час її можуть виставити за дверi.

Тому звертаюся до всiх. Люди, будьте уважнi, щоб не втрапити у сiтi шахраїв. Бо в подiбнiй ситуацiї може опинитись кожен.

А якщо в когось виникло бажання допомогти — пишiть.

Олег Багрiй, Трускавець

20.09.2013 18:26

0 0 - 0 0



Топ відео

    Поки що немає матеріалів ...

Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

ВГОРУ